Миколаївська селищна територіальна громада

Амброзія полинолиста

За зовнішнім виглядом нагадує полин звичайний. Стебло прямостояче, розгалужене, опушене короткими волосками. Висота стебла й розміри надземних органів сильно варіюють: при густому травостої, на сухих схилах і бідних ґрунтах рослини ледь досягають 10–15 см; на родючих ґрунтах, за достатнього зволоження та рідкого травостою окремі рослини виростають до 2–2,5 м.

Сходи з’являються наприкінці березня — у травні, цвіте з середини липня до жовтня, плодоносить у вересні — листопаді. Амброзія полинолиста розмножується лише насінням, яке утворюється у великій кількості. Невеликі рослини продукують 50–300 насінин, добре розвинені — 30–40 тис., а окремі екземпляри — до 80–100 тис.

Від материнської рослини насіння може переноситися на значні відстані водними потоками (талими водами навесні, струмками, ярами, річками). Поширенню бур’яну сприяють вітер, транспорт (колеса автомобілів, тракторів та інших засобів), взуття людей, до якого насіння прилипає разом із ґрунтом.

Амброзія полинолиста засмічує всі польові культури, особливо просапні та зернові, а також городи, сади, луки, пасовища. Часто трапляється на узбіччях залізниць, шосейних і ґрунтових доріг, по берегах річок і ставків.

Шкодочинність Ambrosia artemisiifolia у районах масового поширення винятково велика. Вона полягає у зниженні врожайності сільськогосподарських культур, засміченні врожаю, погіршенні якості кормів, зниженні продуктивності пасовищ і негативному впливі на здоров’я людей.

Розвиваючи потужну надземну масу й кореневу систему, амброзія сильно пригнічує культурні рослини та споживає з ґрунту дуже багато поживних речовин. За сильного засмічення врожайність різко знижується. Під час збирання врожаю пізньостиглих культур (соняшник, коноплі, люцерна, насінники овочевих) у нього потрапляє насіння амброзії, відокремити яке важко, що потребує додаткових витрат на очищення.

При засміченні багаторічних трав (конюшини, люцерни тощо) та однорічних трав на зелений корм, а також луків і пасовищ якість корму значно погіршується.

Амброзію полинолисту з повним правом можна назвати екологічно небезпечним бур’яном, адже її пилок викликає у людей амброзійний поліноз («сінну пропасницю»). У період цвітіння від цього страждає велика кількість населення: знижується працездатність, набрякають слизові оболонки верхніх дихальних шляхів та очей, з’являються нежить, сльозотеча, чхання, підвищення температури, може розвиватися астма. Ефективних ліків проти цього захворювання поки що не існує.

Заходи боротьби

Вирішальне значення мають агротехнічні методи: правильне чергування культур у сівозміні, обробка ґрунту, догляд за посівами, спрямований на зниження запасів насіння в ґрунті та запобігання повторному засміченню. На дуже засмічених землях найефективнішим є використання чистого пару, де за правильного обробітку засміченість знижується на 70–80 %.

Гірчак повзучий (степовий) — багаторічна коренепаросткова рослина родини Айстрових. Через високу шкодочинність гірчак повзучий належить до карантинних видів. Це зумовлено його здатністю виснажувати й засмічувати ґрунт, споживаючи в кілька разів більше поживних речовин і вологи, ніж інші рослини. Відбувається це завдяки великій, сильно розгалуженій кореневій системі, яка, крім того, виділяє фітотоксичні речовини, що негативно впливають на культурні та дикорослі рослини.

Унаслідок конкуренції з гірчаком інші рослини затримуються в рості й розвитку, що призводить до зниження врожайності зернових та інших польових культур, ускладнює збирання врожаю та обробіток ґрунту. Для багатьох тварин, які пасуться на засмічених гірчаком угіддях, він є отруйним, особливо для коней.

Гірчак повзучий засмічує всі посівні культури, сади, виноградники, пасовища, необроблені землі, узбіччя доріг. На великі відстані поширюється насінням, яке потрапляє до насіннєвого матеріалу зернових культур, соломи, сіна. Висушені плодові кошики легко переносяться водотоками, вітром, транспортом.

Гірчак — багаторічна рослина, що утворює дуже розгалужену систему коренів, яка складається з вертикальних і горизонтальних кореневищ. Розмножується насінням і вегетативно. Головний корінь заглиблюється в ґрунт до 10 м, від нього відходять численні бокові горизонтальні корінці, які утворюють нові стрижневі корені для нових сходів. Так, навколо материнської рослини швидко утворюються куртини.

Наприкінці першого вегетаційного періоду група рослин, що походять з одного насіння, може покривати площу 5–6 м у діаметрі, а наприкінці другого — 11–12 м. Вертикальні корені сягають ґрунтових вод на глибині 5–16 м, горизонтальні заповнюють шар ґрунту від поверхні до 60 см.

Сходи зазвичай не утворюють насіння в перший рік, лише наступного. На півдні України насіння проростає наприкінці квітня. Із кінця червня — початку липня рослина починає цвісти, а плодоношення триває з середини липня. Насіння достигає у серпні. Одна рослина здатна утворити до 25 тис. сім’янок. У ґрунті схожість насіння зберігається до 5 років. Навіть за пересихання ґрунту коріння гірчака залишається живим.

Гірчак повзучий — світлолюбна рослина: у тіні насіння не утворюється, ріст кореневої системи уповільнюється. Найкраще росте на глинистих ґрунтах. Завдяки високій конкурентоздатності у фітоценозах завжди домінує.

Агротехнічні заходи боротьби

Основні заходи спрямовані на систематичне підрізання кореневої системи з метою виснаження запасів пластичних речовин у підземних органах та запобігання повторному відростанню.

Найефективнішим на дуже засмічених полях є впровадження сівозмін, де чорний пар поєднується з культурами суцільного висіву (монокультури): жито, овес, ячмінь, кукурудза, суданка, люцерна. Ці культури пригнічують бур’ян своєю вегетативною масою.

Для затінення за умов зрошення рекомендують посіви багаторічних трав, віко- та горохо-вівсяні суміші, суданку. Чорний пар має займати не менше 20–25 % площі. На парових полях слід систематично проводити культивації в міру появи сходів — розеток гірчака.

Особливе значення має дворазове лущення стерні одразу після збирання врожаю будь-якої культури та оранка на глибину 30–35 см із подальшим своєчасним знищенням бур’яну глибокою осінньою культивацією.

Ценхрус якірцевий — однорічна рослина. Стебла товсті, плоскі, прямі, добре облистнені й розгалужені. Висота рослини становить 20–60 см. Суцвіття — колосоподібна волоть, що складається з 8–15 колосків буруватого або жовтувато-зеленого кольору, вкритих гострими шипами. Колоски вузькі, оточені колючою обгорткою зі щетинок, які зростаються біля основи.

Плід — зернівка. Вона має чорно-бурий або зелено-жовтий колір, схожа на насінину суданської трави, але менша за розміром, вкрита колосковою лускою й оточена гострими шипами, завдяки яким легко прикріплюється до шерсті тварин та одягу людей.

Сходи ценхрусу з’являються наприкінці квітня — на початку червня. Цвіте у червні — вересні. Насіння достигає у серпні — вересні. Одна рослина утворює близько 2000 насінин.

Ценхрус засмічує майже всі польові культури, особливо просапні, а також сади, виноградники й пасовища. Часто трапляється на узбіччях доріг, берегах ставків, пустирях та інших некультивованих землях.

Колючі плоди ценхрусу легко чіпляються до гуми, тканин, вовни й шкіри тварин, що значно прискорює поширення бур’яну. Шкодочинність ценхрусу якірцевого зумовлена зниженням урожайності сільськогосподарських культур, погіршенням продуктивності пасовищ, негативним впливом на здоров’я людей і тварин, а також засміченням вовни овець.

Висока шкідливість ценхрусу пояснюється його сильною конкуренцією за поживні речовини й вологу. До фази виходу в трубку рослини мають м’які листки, які добре поїдаються тваринами. Проте пізніше, коли утворюються колючки, бур’ян стає небезпечним: колючі колоски, потрапляючи разом із кормом у ротову порожнину тварин, спричиняють пухлини й виразки, а також псують якість вовни.

Бур’ян неприємний і для людей: колючки можуть поранити шкіру рук і ніг, особливо під час збирання овочевих і баштанних культур.

Одним із головних шляхів поширення Cenchrus longispinus є колючі колоски. Вони легко чіпляються до тварин, одягу людей, коліс автомобілів, а також можуть переноситися з насіннєвим і продовольчим зерном, вовною, сіном, соломою, у тому числі підстилкою у вантажних автомобілях, що перевозять кавуни, дині та інші матеріали.

Після дозрівання колоски опадають на землю й легко перекочуються вітром. Вони довго тримаються на поверхні води й навесні з талими водами переміщуються на нові території.

Насіння Cenchrus longispinus може бути занесене в регіони, вільні від цього бур’яну, разом із вітчизняним або імпортним насіннєвим матеріалом.

Відрізнити ценхрус від інших злаків до фази колосіння можна, викопавши рослину разом із корінням: до нього часто прикріплений колючий колосок.

Якщо бур’ян виявлено на значній площі посівів, то, крім загальних карантинних заходів, застосовують комплекс агротехнічних і хімічних методів: правильне чергування культур у сівозміні, своєчасний і ретельний обробіток ґрунту, оптимальні строки та якість сівби, своєчасний догляд за посівами.

Під час розміщення культур у сівозміні на засмічених ценхрусом землях слід ураховувати таке: озимі злакові культури за оптимальної густоти стояння та багаторічні трави пригнічують бур’ян і сприяють очищенню ґрунту від насіння, особливо за повторних посівів. Натомість посіви просапних культур (кукурудза, сорго, соняшник, кавуни тощо) та овочеві культури є основними джерелами повторного засмічення й потребують особливо ретельного догляду.

Повитиця польова — однорічна рослина-паразит. Розмножується як насінням, так і вегетативно — частками стебла. Залежно від погодних умов весняного періоду сходи з’являються від початку квітня до другої половини травня. За несприятливих умов (глибоке залягання насіння в ґрунті, посушлива весна) проростання може затягуватися до кінця липня; цьому сприяє також тверда, погано проникна для води насіннєва оболонка.

Насіння повитиці польової складається зі спірально зігнутого зародка та поживної драглистої білкової маси. Під час проростання зародок розпрямляється, його потовщений кінець, укритий біля основи пучком безбарвних волосків (редуковані корінці), вростає у ґрунт і починає поглинати воду. У цей час молода рослина живиться виключно за рахунок білка насіння.

Протилежний кінець проростка, звільнившись від насіннєвої оболонки, підіймається вертикально й починає робити обертові рухи за годинниковою стрілкою у пошуках рослини-господаря. Самостійний розвиток сходів триває від п’яти днів до кількох тижнів, досягаючи довжини стебла 25–30 см. Якщо протягом цього часу бур’ян не знайде рослину-жертву, він гине.

Знайшовши господаря, повитиця двома-трьома обертами обвиває його й візуально наче призупиняє ріст. У цей час, використовуючи поживні речовини з нижньої частини стебла, проросток утворює в місцях дотику з ураженою рослиною особливі органи — гаусторії (присоски). За їхньою допомогою паразит проникає у камбій та провідні тканини рослини-господаря й починає всмоктувати воду та розчинені в ній поживні речовини.

Після утворення гаусторій проросток втрачає зв’язок із ґрунтом і повністю переходить на паразитичний спосіб життя. Закріпившись на рослині-господарі, повитиця поступово обплітає її по спіралі, розгалужується й переходить на сусідні рослини. Для повитиці польової характерні практично необмежений ріст і висока здатність до галуження, тому один екземпляр може обплутати десятки рослин.

Як світлолюбний вид, повитиця розвивається у середніх та верхніх ярусах рослинності. У другій половині літа, коли активність вегетативного росту культур зменшується, знижується й надходження поживних речовин до стебел повитиці. Її вегетативний ріст поступово завершується, і рослина переходить до утворення квіток та плодоношення.

Цвітіння спостерігається у червні — серпні, плодоношення триває з липня до пізньої осені. Час цвітіння залежить від строків проростання насіння: весняного чи літнього. Тепла погода сприяє ранньому масовому цвітінню, прохолодна — затримує його.

У період плодоношення в стеблах повитиці дещо збільшується вміст хлорофілу, утворюються пори, особливо біля гаусторій та квітконіжок, що дає змогу рослині частково асимілювати вуглекислий газ і синтезувати запасні поживні речовини для насіння. Насіння достигає через 2–3 тижні після початку цвітіння, а осипається пізно восени. Одна рослина утворює до 15 тис. і більше насінин, які зберігають схожість у ґрунті протягом 6–7 років.

У «списку гастрономічних уподобань» повитиці польової — майже всі основні сільськогосподарські культури, що вирощуються на родючих українських чорноземах. Відносно стійкими до неї є лише злакові культури та соняшник. Шкодочинність повитиці надзвичайно висока: недооцінювати її не можна, адже це може призвести до значних втрат урожаю.

Насіння багатьох видів повитиці за формою, вагою й навіть кольором дуже схоже на насіння культур, які вона уражує. Наприклад, насіння повитиці польової та конюшини повзучої настільки подібне, що розрізнити його можуть лише фахівці. Таке «маскування» вважають результатом еволюційної адаптації до паразитичного способу життя.

Заходи боротьби

Плануючи заходи боротьби з повитицею польовою, слід усвідомлювати два ключові моменти:

Якщо бур’ян уже уразив культурну рослину, знищити його можна переважно лише разом із нею.

Позбутися повитиці дуже складно.

Повна ліквідація вогнищ потребує тривалої, копіткої роботи — часто протягом кількох років систематичного знищення бур’яну у вогнищі зараження.

Тому найкращим способом уникнути неприємностей, пов’язаних із поширенням та бурхливою життєдіяльністю повитиці польової, є запобігання її появі на полях і в посівному матеріалі. Необхідно суворо контролювати чистоту насіння, дотримуватися сівозмін, своєчасно знищувати бур’яни на необроблюваних ділянках, узбіччях доріг, у садах і на городах.

Особливо важливо не допускати утворення насіння повитиці, адже воно зберігає життєздатність у ґрунті протягом багатьох років. У разі виявлення вогнищ зараження слід негайно локалізувати їх, знищити уражені рослини разом із паразитом і не допускати повторного засмічення.

Головний спеціаліст відділу карантину рослин

Управління фітосанітарної безпеки

та санітарної охорони території

Микола Кучеренко